Так вийшло, що до Волонтерського центру «Солдатський привал» я приїхала завчасно. За 15 хвилин до зустрічі вислухала вибухи двох хвиль КАБів, що прилетіли у передмістя, відчула, як двигтить земля під ногами. Коли прилітає в інші частини міста, ці звуки не менш моторошні, а от відчуття, що стоїш не на твердій долівці, а на хиткому холодці…
До цього неможливо звикнути. Хіба що пристосуватися. Теж не те. Може, призвичаїтися? Навчитися сприймати ті кляті КАБи як тимчасову даність, і зберігати віру, що наші захисники роблять усе, аби здолати погань, яка їх на нас жбурляє. І допомагати нашим оборонцям. Доти, поки це буде потрібно.
Волонтерський центр «Солдатський привал» вже одинадцять років працює для бійців цілодобово і безкоштовно. Це єдиний центр в Україні, на якому ніколи не побачиш табличку «Зачинено».
Як усе починалося
Нагадаємо, як усе починалося.
У 2015 році Запоріжжя стало одним із ключових прифронтових логістичних, медичних та промислових центрів, який забезпечував південний фланг Антитерористичної операції. Залізницею пересувалося багато захисників. На той час у Києві, Дніпрі, Харкові, Одесі, Миколаєві на вокзалах уже функціонували центри для бійців. А в нас часто-густо бійці ночували на вокзалі просто на підлозі.
Волонтерський комітет при ОДА звернувся до голови обласної ради Григорія Самардака з проханням надати приміщення, де люди могли б перепочити. «Максимально нашою мрією було — звільнять якийсь куточок на вокзалі від швабр і нас туди пустять. А тут — окреме велике двоповерхове приміщення», — згадує керівниця Волонтерського центру «Солдатський привал», депутатка Запорізької міської ради Галина Гончаренко.
На початку думали, що тут буде кілька ліжок, кава, чай, бутерброди, а за кілька місяців усе завершиться. На жаль, АТО/ООС тривала, а 2022 року почалася повномасштабна війна. У волонтерів «Солдатського привалу» справ побільшало у кілька разів.
…У журналі реєстрації «Солдатського привалу» (далеко не першому від початку роботи) станом на ранок 10 листопада 2026 року стояла цифра 17 279: стільки бійців прийнято за ці роки. Я поцікавилася в пані Галини, чи змінилася динаміка протягом останнього року, адже з лютого через обстріли до Запоріжжя все менше прибувало потягів, а зараз їх взагалі немає.
«Ні. Тобто людей менше не стало. Бо до нас бійці не потягами приїжджали, — пояснила пані Галина. — Переважна більшість відвідувачів — військові з бригад Запорізького напрямку, що приїхали на ВЛК або за медичними потребами. А також люди, яким потрібно бути кілька днів у чужому місті, і яким треба десь зупинитися».
Люди, які прийшли не за зарплатою
У Привалі працюють близько тридцяти волонтерів, переважно волонтерок, більшість із яких тут уже багато років. Працюють без зарплати — її тут ніколи не було. Через вік або стан здоров’я жінки не можуть взяти до рук зброю та піти на фронт, але хочуть бути корисними.
«Привал працює цілодобово. Бо потреби у фронту і бійців — без перерви на обід та на нічний сон, вони постійні. У нас як у великому домі: готуємо, годуємо, прибираємо, перемо, — все, що потрібно робити в хаті, тільки тут інший масштаб, — розповідає пані Галина. — Зустрічаємо наших захисників, приділяємо, якщо потрібно, їм увагу. Це не просто дати йому койку з постіллю та миску борщу. Це поважне дружнє ставлення. Це піклування, бесіда. Бійці ж у дуже різному стані приїжджають сюди. І всі кажуть: “Дякую!”».
Галина Гончаренко може говорити про волонтерів нескінченно. «Це найкращі люди у світі, які щиро, з повним розумінням і відповідальністю прийшли сюди, незважаючи на обстріли. Вони знають, що вони потрібні».
«Прозорість і довіра — найдорожче»
За роки великої війни діяльність волонтерського центру розширилася.
«Функція «Солдатського привалу» як безкоштовного хостела для бійців, принаймні для мене, відійшла на другий план, — розповідає пані Галина. — Тобто хостел, зрозуміло, продовжує функціонувати. Слава Богу, у нас відповідальні люди, з досвідом, класний колектив. Вони знають, що і як робити. Тут за багато років налагоджена робота. Тож я спокійна і можу присвятити більше часу іншим справам. Звісно, я за допомогою благодійних організацій та партнерів забезпечую повністю все, що потрібно для життєдіяльності привалу в усіх сенсах і сферах. Але на перший план вийшла допомога безпосередньо підрозділам на фронті.
Якщо спитаєте мене, яким бригадам ми допомагаємо, я вам не зможу сказати, бо це величезний список. Я зосередилась на технічній сфері допомоги. Це в першу чергу автомобілі різного плану — вантажівки, позашляховики тощо, та інші технічні засоби: дрони, обладнання, генератори, зарядні станції. Я в цій темі давно, і в нас наче непогано виходить».
Велика, часто дороговартісна і потрібна допомога здійснюється переважно коштом закордонних партнерів — благодійних організацій і приватних осіб із Норвегії, Естонії, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Канади. Пані Галина вже й не пригадує, як починалися ці контакти, але вони тривають і розвиваються, бо в «Солдатському привалі» усе прозоро. «Я завжди звітую максимально, бо прозорість і довіра — найдорожчі. Їх дуже важко заробити, а втратити можна вмить. Тому я дуже прискіпливо ставлюсь до таких речей, і навіть коли кажуть: “Та не треба, ми вам віримо, усе нормально” — кажу: “Ні. Ось і документи, і фото, і відео, загалом, усе, що завгодно. Щоб люди бачили і розуміли, яку потрібну справу вони роблять, як воно для нас життєво важливо і що воно прозоре і тільки йде на допомогу фронту, або куди вони сказали”».
Паралельно з усім цим пані Галина — депутатка Запорізької міської ради. Соціальні питання, питання безпеки, питання виживання міста в прифронтових умовах. І питання духовності. Серед іншого — нещодавно завдяки її проєкту вдалося передати одну церкву від московського патріархату до Православної церкви України. «Вважаю, що ці питання завжди на часі», — коротко сказала пані Галина.
І ще — вона голова Ради жінок загиблих героїв Запоріжжя при міській раді.
Ця посада — не протокол. За нею стоїть особиста історія. Syn пані Галини Михайло загинув на фронті. 2014 року він служив у 93-й бригаді, в загоні швидкого реагування з розвідувально-диверсійним функціоналом. Загін потрапив у засідку на донецькому напрямку, де Михайло дістав смертельне поранення. «Синочок завжди у мене в серці. І все, що зараз роблю, вивіряю, щоб не було соромно перед пам’яттю сина».
«Екіпаж Білого Слона»
Ще один напрямок роботи — виїзди до хлопців на фронт «Екіпажу «Білого Слона». До нього, крім пані Галини, входять психологиня Людмила Волтер і водій Олег Бобрицький. Вони разом із 2016 року.
Назву придумала пані Галина в 2017-му, коли придбала старенький вантажний Fiat Ducato — білий, великий, надійний.
«Машина повинна мати ім’я, бо від автівки дуже багато залежить у цих подорожах. Це дійсно член екіпажу — на якого всі надії, сподівання, молитви, він друг, помічник».
«Білий Слон» їздив по Донецькій і Луганській областях, по полях і бездоріжжю, по голому льоду з причепом «як двоповерховий будинок». Траплялося, перекидався, але завжди вивозив. Потім його передали 43-й артилерійській бригаді.
На зміну «Білому Слону» прийшов Mercedes Sprinter — пані Людмила охрестила його «Рудий Бивень» (його привезли до «Солдатського привалу» 23 лютого 2022 року). Для менших вантажів є ще «Босорка» — автомобіль пані Людмили.
Пан Олег Бобрицький не надто говіркий. «Я за нього скажу! — вступає Галина Гончаренко. — Він суперводій. Класний інструктор. Людина, на яку завжди можна покластися, яка завжди допомагає — причому всім. Зараз, крім роботи в «Привалі», вивозить людей із прифронтових Балабино і Кушугума. Він сам балабинський, односельцям допомагає, хоча ще не всі свої речі звідти вивіз».
«Головне, собаку перевезли, і двох котів», — додав пан Олег.
«Якщо жінка чогось хоче, вона це зробить!»
З пані Людмилою Волтер ми знайомі давно. Поважаю її як експертку, психологиню і громадську діячку. Але зараз пані Людмила більше часу проводить за кермом, ніж у кабінеті психолога.
Перші практичні заняття їй давав Олег Бобрицький просто на полях Донецької області, з кермом «Білого Слона». А торік пані Людмила закінчила курси водіїв вантажних автомобілів від шведської організації Scania. Що спонукало? Пані Людмила відповіла без павзи: «Спонукало елементарне. Не відкидаю цікавість, але й ставлення: мовляв, це не жіноча справа. У сенсі не жіноча? Якщо жінка чогось хоче, вона це зробить. А по-друге, зіткнулись з тим, що хлопців усе менше і менше залишається в тилу. З категорією, яка дозволяє водити, теж не дуже багато».
Пані Людмила згадує, що один із інструкторів був особливо затятим противником жінок за кермом вантажівки. Але коли побачив, як Людмила Волтер оволодіває навичками, здався: «Ну, добре».
Згодом від тієї ж Scania пані Людмила пішла на курси автомеханіків. «Курси виявилися більше оглядовими, ніж практичними, але зате тепер розумію, де що знаходиться і як має бути», — посміхається Людмила Волтер.
До речі, психологічна практика теж нікуди не поділася. Просто змінила формат, тепер це відбувається переважно телефоном або через листування. Іноді до пані Людмили підходять бійці прямо тут, у «Солдатському привалі»: «Чи можна поговорити?» Відповідь завжди одна: «Та, звісно, можна».
І під час виїздів Людмила Волтер надає захисникам психологічну підтримку. «Наші поїздки, наші передачі — це ж не так, що привезли речі, швиденько викинули й побігли далі. Говоримо з хлопцями, шуткуємо. Це теж розвантаження».
Пиріжки як константа, батарея як «сюрприз». Прорвемося!
Того ж дня прочитала на Фейсбуці допис пані Галини Гончаренко: «Чергова ворожа атака на Запоріжжя, серія вибухів неподалік, щось палає, аварія з енергопостачанням через це… А пиріжки в Привалі — це константа! І кожен з них, як маленьке тепле сонечко серед лиха та холоду! Такі речі гріють душу нашим захисникам! Дякую всім волонтерам Солдатського Привалу! Ви — неймовірні люди! Працюємо, панове!»
Зізнаюся, цим дописом хотіла завершити розповідь про Волонтерський центр «Солдатський привал». Але увечері читаю пост пані Людмили Волтер: «…знов кілька разів влупили по місту… Знов зруйновані будинки та постраждали люди… І в Привалі рванула батарея… Опалювальний сезон розпочали активно! Гаслом цього вечора стало гучне “…” з різними нотами емоційного забарвлення… Особлива подяка нашому Олегу, який швидко зреагував, знав де і як перекривається той ніагарський водоспад та оперативно перекрив все, що треба… Мда… життя б’є ключем… але все частіше — розвідним… Та попри все — прорвемось! Тьфу…тьфу…тьфу… не як батарея…»
Тож завершу іншими словами пані Галини Гончаренко. Які, на мій погляд, є формулою існування «Солдатського привалу» всі ці одинадцять років.
«Попри все та всупереч багато чому ми тримаємось, стоїмо та працюємо. Бо ми знаємо для чого та заради кого. Ми будуємо плани на майбутнє — майбутнє своє і своїх дітей. Ми віримо в Україну та Українців. Ми віримо в Перемогу та мир. І ми продовжуємо свій шлях. Крізь ями та канави, трасами та бездоріжжям, в спеку чи в мороз під дощем… Якими б сюрпризами той шлях не був нашпигований…
Дякую всім, хто поруч і разом всі ці роки. Дякую кожній та кожному, хто своїм серцем та душею зігріває та наповнює щирістю наш Волонтерський Дім. Дякую, що стали справжньою Родиною. Прорвемось, рідні. Нам треба».
Ганна ЧУПРИНА, фото зі сторінки «Солдатського привалу», Галини Гончаренко та Людмили Волтер у Фейсбуці.