Минулого року співробітники Василівського історико-архітектурного музею-заповідника «Садиба Попова» організували та провели захід в одному із залів гостинної Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки.
У цей особливий день, започаткований в США у 1910 році, ми вклоняємося матері – берегині життя, тепла і миру. Таку ж роль мають в нашому житті мами старшого покоління – бабусі, прабабусі.
Та через повномасштабну війну багато хто з нас опинився з рідними по різні боки від лінії бойових дій. Літні матері часто не мали сил та рішучості покинути свій дім та вирушити у невизначеність – і щодо місця, де жити, та й загалом, як жити. Багато наших мам – діти Другої світової війни. І нове випробування, що балансує на межі Третьої великої війни, забирає від нас найрідніших.
Російський окупант віднімає навіть можливість відвідати рідні могили…
Ті ж матері, які залишаються поруч із дітьми, через щоденний страх обстрілів та втрат, серцем тремтять за своїх дітей та онуків, втрачають здоров’я та сили.
Ми ж тримаємося та підтримуємо їх, єднаючись на взаємодопомозі волонтерства, щирого спілкування. Ділимося всім, що маємо…
Іноді лишаються лише спогади.
Захід, підготовлений співробітниками Василівського історико-архітектурного музею-заповідника ВІАМЗ «Садиба Попова» назвали «Слово про Маму – у документах, спогадах, фотографіях та живописі».
Життя щасливої дитини починається з любові матері – найріднішої, найближчої людини. Перші слова, непомітна щоденна турбота, ненав’язлива наука – так пишеться книга життя, з якою ми вирушаємо в дорогу. Віддамо шану цим жінкам – цінуємо щастя бути з ними поруч, збиратися в родинному колі.
Проєкт, презентований до Дня матері, є продовженням дослідницької роботи «Садиби Попова». Сталося так, що з початком повномасштабного вторгнення у нас змінилося значення свята. Колись Восьме березня кожного року асоціювалося у нас із святом весни, жінок – тепер ця дата поблякла. Нинішнє наше світосприйняття трансформувалося та змінилося – на користь сімейного, родинного значення свят.
Впродовж останніх років за різних обставин наші колеги, друзі ділилися, приносили родинні фотографії, предмети хобі наших матерів – вишивки, в’язання, шитво… І у нас поступово вимальовувалося побутово-родинна експозиція: чим займалася мама?
Мамині вишиванки
Мамине хобі, дитячі речі, килимки таке інше…
Впродовж декількох років ми проводимо заходи, оздоблені материнською творчістю.
Значення мами у нашому житті стає помітнішим, коли найрідніша людина йде у засвіти. Зараз, через війну, ця втрата часто стає непоправно передчасною.
Людина йде. Лишається головне. Розуміючи себе у цій самоті, ми краще бачимо із сьогодення свою маму.
Що вона любила найбільше? В чому була такою, якою хотіла себе бачити? Чого прагнула, що встигла зробити? Що залишилося її мрією?
Наши мами та бабусі – це…
Медсестра із талантом зцілення.
Бібліотекарка із даром просвітництва.
Інженер-конструктор із талантом винахідниці.
Лікар-травматолог із вміннями цілительства…
Це спогади про жінок, завдяки яким ми прийшли у цей світ, стали дорослими і самостійними.
Робота триває. І за рік історій, присвячених Матері, в доробку музею стало більше.
Це спогад про долю дружину та маму художника, який надав Андрій Соколенко. І портрет матері, створений художницею Марією Коваленко на прохання Інеси Ататанчук.
Ніна Рум’янцева, у шлюбі Соколенко
1929-2008
Розповідь Андрія Соколенка: “Десятого травня 2008 року за два дні до відходу у вічність мама проводить бесіду по образотворчому мистецтву у реанімаційному відділенні Запорізької 10-ї міської лікарні.
Лікарі та медсестри мені говорили: “Ніна Мефодіївна лікар, а так добре знає і розбирається в образотворчому мистецтві. Лікар з великої літери лежить і добре знає та усвідомлює своє становище – операцію по видаленню тромба робити неможливо, не витримає серце, інфаркт міокарда…
Чому Лікар з великої літери?
Тому що колеги називали її між собою «лікар травкін».
Взнавши, що Ніни Мефодіївни вже немає з нами, декілька бувших її пацієнтів розказували: зверталися до одного, другого лікаря… Вони: потрібно різать, а «лікар травкін» сказала: різать не будемо. Так і було.
Коли заходила в палату до хворого, завжди йому казала: ми з вами вдвох маємо вірити в те, що ви видужуєте, а якщо цього не бажаєте, я допомогти нічим не зможу.
Випадковість чи ні? В той день, коли мама відійшла у вічність, був день медичної сестри. Із 52-х років у медицині 17 – вона медична сестра. А 20 травня – день травматолога. А вона була лікарем-ортопедом-травматологом.
При знайомстві із татом вона не знала, що таке етюд, мольберт, етюдник і таке інше. Стала і його і моїм порадником, критиком, дуже гарне було відчуття краси у мами. Писала лекції по образотворчому мистецтву, з якими тато виступав…
«Як важко бути дружиною художника» – на таку тему хотіла виступити 18 квітня 2008 року під час відкриття ювілейної виставки тата у виставковій залі Спілки художника.
“Чому Ірина Гресик мені не дала слова?” – питала мене.
Менш чим через місяць її не стало.
Як відчувала, що це остання подія, де вона поруч із татом.
Багато зробила, щоб захід пройшов цікаво.
P.S.
Останні слова, які я почув від своєї мами: Синок, не засмучуйся, я прожила щасливе життя. Знаю, що операцію мені робити не можна, не витримає серце.
Це було 11 травня 2008 року – у День матері”.
Антоніна Рябенко, в дівоцтві Кузнєцова
1934-2023
Розповідь авторки, Інеси Атаманчук: “Мама народилася у Забайкаллі. Тому Нова Каховка у Херсонській області стала для неї …принаймні двоюрідною. Полюбила вона нашу землю. І як тільки родина отримала ділянку у чотири сотки, упадала біля землі та рослин з відданістю та щирою любов’ю.
Диплом про вищу освіту, отриману у Томському політехнічному інституті, став першим у її багатодітній родині. За нею згодом поїхали молодщі сестри, старший брат занинув у Другій світовій, молодші довго служили й по закінченні війни, й вищої освіти не мали…
Спеціальність, про яку мріяла амбітна мама, була відповідна її характеру. Вона хотіла навчатися гідроенергетиці, щоб повертати всп’ять сибірські річки… Та отямившись після смерті «вождя народів» науковці відмовилися від цієї ідеї. Так мама стала інженером-конструктором електричних двигунів, декілька років працювала на закритому підприємстві у Томську. А з 1966 року – на Новокаховському електромашинобудівному заводі, у відділі головного конструктора. За цей час вона надала декілька рацпропозицій, за які згодом отримала звання «Інженер-раціоналізатор союзного значення». Такого паперу я не знайшла у збережених документах. А медаль «Ветеран праці» збереглася.
Тому я не могла показати мамі зруйновану російським обстрілом адміністративну будівлю НКЕМЗ. Знала, що їй буде боляче…
Саму маму я дивом встигла вихопити з-під окупації, забравши її до Запоріжжя влітку 2021-го.
А у 2022-му, приймаючи родину за родиною, які евакуювалися з Нової Каховки, передаючи своїм рідним та знайомим медикаменти та навіть продукти, я бачила її намагання зрозуміти, що відбувається.
Тому так вижливо для мене було почути від неї питання до окупантів: “Что они тут делают??? Мы же совсем другая страна!”.
Мама, поки могла, готувала нитки, завзято розпускаючи непотрібні речі. Вона знала, що з цих ниток наші подруги плетуть шкарпетки бійцям ЗСУ, на фронт.
І я зрозуміла, що Україна стала для неї ріднішою”.
Портрет молодої Антоніни Рябенко створила київська художниця та ілюстраторка книжок Марія Коваленко.
Валентина Константинова
1939-2025
У березні 2025-го майже одночасно пішли з життя батьки історика, нині – військового ЗСУ Валерія Константинова. Впродовж 2022-го, 2023-го, 2024-го, 2025 років він всіляко надавав підтримку батькам, практично забезпечував їхнє життя, яке ставало все складнішим через стреси, погіршення здоров’я, втрату рухливості. Допомогу та підтримку надавали волонтери, друзі, колеги батьків по роботі. Сам бути поруч Валерій не міг – він служить Україні та захищає усіх нас, не тільки своїх батьків.
На поховання Валерій отримав відпустку. Рідні та друзі прийшли підтримати його у дні поховання.
Прощальне слово сказав Валерій Стойчев: сину було важко говорити про маму.
Він проводжав її мелодіями, які мама любила. Звучали Бетховен, Моцарт, Бах. Пані Валентина була музичним працівником у дитячих садках Запоріжжя. І багатьом діткам, не тільки своїм рідним, прищепила любов до музики. Мріяла бути піаністкою. Та цьому завадило слабке здоров’я, спричинене, за великим рахунком, дитинством, яке припало на Другу світову війну.
“Ми прощаємося з великою людиною насправді, – сказав Валерій Стойчев. – Це частина нашого життя, протягом багатьох років.
Пані Валентина – донька солдата перемоги. Вона народилася в перший місяць Другої світової війни, у вересні 1939 року.
Вона ніколи не побачила батька: він загинув у 1944 році, звільняючи Європу від нацистського ярма.
А донька Валентина стала педагогом, працювала як музичний працівник – з дітьми, які мають вади слуху. Підтримувала в них почуття ритму та гармонії, дарувала дітям світло – музикою, мистецтвом, творчістю.
А згодом пані Валентина стала матір’ю героя. Її син захищає нашу Батьківщину.
Від початку повномасштабного вторгнення пані Валентина – учасник цивільного опору руху, учасник оборони Запоріжжя, тому що своїм життям вона показала, як треба жити. Розуміючи, що син далеко, родичі далеко, волонтери і небайдужі громадяни допомагали родині.
Та життя таке суворе, що насправді Бог забирає найкращих. Насправді, вона не померла. Її забрала війна. Може, якби не війна, вона б жила, незважаючи на поважний вік. Ясний розум давав їй точне бачення того, що відбувається довкола.
Це дуже важливо, тому що пані Валентина – донька героя, мати героя і сама героїня. У цьому є спадкоємність поколінь.
Маємо пам’ятати, що людина живе в нашій пам’яті до тих пір, що ми її шануємо.
Мати завжди залишиться найкращою, тому що єдина у житті.
І навіть коли мама йде від нас, вона залишається у нашому серці”.
Мотря Синяк
1924 – 2002
Народжена у Чернігівці у 1924-му.
Похрещена у найстарішій церкві Запорізької області – чернігівській, Різдва Пресвятої Богородиці, яка була освячена у 1824-му.
Поштовхом до подорожі в Чернігівку, яке відбулося ще до повномасштабного вторгнення, стало знайомство з істориком-краєзнавцем Миколою Єременком [нині тримаємо з ним зв’язок, він перебуває в Бельгії]. В публікаціях пана Єременка й були знайдені важливі для родинного пошуку моменти: дослідження Голодомору зокрема в Чернігівському районі Запорізької області, дитячі будинки, величезна кількість яких стала супроводом цієї трагедії.
Все це вплинуло на життя чернігівської дівчинки Мотрі, яка потрапила до дитячого будинку з не вповні ясних за давністю та й за замовченням обставин, разом із молодшою сестричкою, яку підтримувала все життя.
Подорож до Чернігівки стала зануренням у минуле, де знайшлося багато рідних могил, де виникли однофамільці, пробудувати зв’язок з якими ми ще не встигли.
Нині Чернігівка перебуває під окупацією. Важко собі уявити, що сталося з козацьким цвинтарем…
Життя мами, найкращої в світі, залишається у спогадах та фотолітописі.
“Мамине життя – з фотоальбому з голубом миру, символом материнства, 1957 рік” – за документами та спогадами Миколи Баришева.
Фаїна Глухова
1945-2024
Олександр Глухов про маму
“Мама любила тварин.
Мама любила троянди.
Вона пішла тихо, без надмірних мук, на повний місяць, 25 лютого 2024 року.
Мама була башкіркою, народилася 5 грудня 1945 року в Башкирії, на Уралі, в селі Янаул, посеред густої тайги. Її звали Фізуна Галеївна, Дід – Галей Галеєвич Гарифулллин.
В 17 років мама за призначенням приїхала до Запоріжжя.
Тут вийшла заміж та й залишилася. Батько – сталевар.
Мама працювала нянею в дитячому садку.
Тут її називали Фаїною.
Була дуже вразливою, чутливою, через це страждала.
Мріяла бути актрисою.
Натомість багато подорожувала: як туристка, об’їздила весь СРСР.
В родині рано зрозуміли мій хист та допомагали стати художником.
Це здебільшого вплив моєї мами”.
Стефанія Копровська
1927–2025
“Народилась у селі Забір’я Рава-Руського району Львівської області. Її батько Іван Йосипович Копровський (1901 р.н) був убитий у 1944 році в період жахливих подій українсько-польського протистояння.
Німецьку окупацію Стефанія Іванівна перебувала в рідному селі.
Після окупації села радянськими військами її родина підтримувала контакти з партизанами Української повстанської армії, за що була заарештована у 1947 році та засуджена до десяти років таборів.
Ув’язнення перебувала у Магаданській області. Тут вона вийшла заміж за вихідця з Івано-Франківської області, який теж був засланий у табори.
На початку 1950-х рр. до Сибіру була також заслана і мати Стефанії Іванівни з меншими братом і сестрою. З ними вона зустрінеться вже після свого звільнення на поселенні у Кемеровській області. Після звільнення, декілька разів змінюючи місце проживання, остаточно оселяється у м.Оріхів Запорізької області – на початку 1960-х рр.
Після російського вторгнення у свої 95 років Стефанія Іванівна евакуювалась з м.Оріхова, який нині знаходиться на лінії зіткнення та фактично знищується російськими окупаційними військами.
Наводимо два витяги з інтерв’ю респондентки, що стосуються подій убивства батька та періоду відбування ув’язнення у Магаданській області.
“Це було в 1944 році, 19 квітня. Якраз на Паску. Тато мій був поляк, а мати українка. А вбивали у нас якраз поляків. Вдома вбили, дньом у часа три. Бо якраз прийшли з церкви, і брат його якраз у нас був – сидимо балакаємо. А тато каже: «Отак, діти, осталось мені мало жить, і вам я скажу, як вам треба бути, щоб були ви людьми, щоб уважали всіх, щоб знали де-шо, щоб маму шанували бо мене скоро не буде».
Отак ще показав рукою: «Оце, як заробите своїми руками – це буде ваше»…”.
“У засланні ми не співали. Там строго було. Не дай Господь, щось лишнє сказати. Там карали. А ще було таке на Рождєство, я якраз заболіла і положили мене в санчасть. А на Рождєство [подруги] прийшли з роботи і зробили собі так як вечерю. Сіли за стіл вечеряти. А я їм написала таку откриточку маленьку з больниці. Написала, що бажаю весело зустріти, всього доброго і що, може, зустрінемось колись на волі.
Ну і шо ви думаєте, я виписалась з болниці і мене ще посадили на троє суток – «Шо ти пропаганду розносиш». Ото і всьо. Ну як казали у нас – сексоти були, і то донесли і зразу ЧК, давай троє суток сидіти в карцері. Причин багато було таких. Але всьо витерпіли і дожила до такої старості. І ще зараз приходиться мучитись” – Гуляйпільські старожитності, жовтень 2022 р., Запорізьке наукове товариство ім. Якова Новицького
Гаманець Людмила
Народжена у 1939 році
“ Те покоління хіба знало, чого воно хотіло?
Воно просто виживало. Бабуся в Голодомор втратила чотирьох маленьких дітей, молодшій було декілька місяців, старшому – чотири роки. Тому трьох дітей, що вижили, вона берегла зокрема й суворим вихованням.
А мама мала талант. Вона чудово знала німецьку мову.
Її вчителька казала на Люду чекає гарне майбутнє. І мама, закінчивши торгове училище, поїхала на роботу до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни там довгий час стояли радянські частини, були військові містечка, і треба було забезпечувати їхню життєдіяльність. Мама пропрацювала там два-три роки. Для роботи потрібне було спілкування з німецьким оточенням, і мама цілком могла порозумітися в робочих та побутових моментах. Тож, коли вчителька дізналася від бабусі, що її учениця має такий поворот долі, вона сказала: я ж говорила, що з неї толк буде…
Але після повернення в радянську реальність цим талантам не дано було розвинутися.
Особистому життю завадила повна приналежність радянських чоловіків армії: коханий напередодні весілля не зміг їй повідомити, що його відправляють у далекий морський похід на кілька місяців: звісно ж, військова таємниця. І шлюб за великої любові не відбувся, стосунки було втрачено.
***
З часом мама пішла на завод, працювала на «Іскрі», деякий час там, де виробляли військову техніку, локатори, а потім потрапила в цех, де збирали магнітофони. І це їй було цікаво.
Багато займалася громадською роботою. Була головою цехового комітету, керувала профспілковою організацією цеху, була головою жіночої ради «Іскри»… Маму знали на заводі всі, шанував директор. Їй подобалося не тільки брати участь у заходах, а й співати, танцювати… Вона віддавала цьому багато часу. І нас з братом заохочувала таким активним життям.
Не знаю, як та коли до життя для такої тендітної жінки важливою справою увійшло донорство. Мама – почесний донор СРСР, її кров врятувала життя сотням людей.
Вітчим зробив маму щасливим. Він – непересічна людина, втік на війну у 14 років, збрехавши, що сирота – і як син полку дійшов до Будапешту. З війни повернувся 19-річним. І був справжнім чоловіком біля емоційної, непосидючої мами.
Його вже давно немає на цьому світі. А нещодавно російська ракета зруйнувала будинок, де жила мама. І разом із скромним добробутом втрачені фотографії, сувеніри, подарунки, які пов’язують нас з минулим”. 
Розповіла донька Ірина Лічман.
Любов Білодід
1958-2023
“Мама – найстарша дитина в родині. Бабушка була дуже мудра жінка. Залишившись одна з трьома дітками, вона й сама отримала освіту [працювала в санепідемстанції], й все зробила, щоб діти поїхали вчитися.
Для неї освіта це було щось таке, найвагоміше. Тож, діти вивчилися. Бабуся мріяла, щоб вони залишились в Оріхові, щоб дружили. Так і було. Як бабусі не стало, мама її замінила.
У нас завжди в родині було три свята, ще від бабусі, традиційні: Різдво, Великдень і Маковій.
***
Бібліотека й книги – це було мамине життя.
У неї спочатку була маленька бібліотека в Оріхівській гімназії №1 «Сузір’я», вона цим жила. Та прагнула більшого. Вонахотіла створити БІЦ – бібліотечно-інформаційний центр. Відвідувала різні курси, їздила на навчання до Києва. Бачила мету – і переконала, знайшла порозуміння з керівництвом, і на першому поверсі школи їй виділили три великі кімнати. Це було у активні 2000-ті.
Мама завзято взялася до роботи. Самі стелили разом із колегами ліноліум, разом робили полички, розробляли меблі – щоб якнайшвидше реалізувати замріяне.
Бо БІЦ – це не тільки бібліотека. З’явилися комп’ютери, з ними– можливості сучасних заходів. Мама щиро спілкувалася із запорізькими письменниками, запрошувала в «Сузір’я», організовувала зустрічі.
Мама мала дуже широке коло спілкування. До неї приходили за книгами, на події. А насправді часто хотіли просто поговорити. І бібліотека стала своєрідним центром – це був справжній БІЦ!
Навіть зателефонувати мамі ввечері було проблемою. Так багато було людей, з ким вона підтримувала зв’язок.
Тому, коли її не стало, дуже багато людей сказали – спілкування обірвалося.
Та воно обірвалося навіть раніше миті, коли вона пішла з життя.
З-під обстрілів Оріхова ми її перевезли до Запоріжжя у квітні 2022-го.
А потім маму вразило фото «Сузір’я» – коли після другого прильоту було розбите крило школи, де знаходилася бібліотека, і мама побачила обпалену книжку на руїнах.
Це видовище її приголомшило.
Поступово вона перестала цікавитися життям. Перестала рухатися, розмовляти.
Виглядала як квіточка, від стебла відрізана. А потім мені підказали, що це депресія. І дуже багато людей дивувались, не вірили, що настільки позитивна, енергійна людина так швидко втратить зв’язок із життям…”
Це розповідь доньки Світлани Пєшикової. На фото – робота, подарована Світланою мамі на ювілей. Робота втрачена в зруйнованій шкільній бібліотеці міста Оріхова.
Клавдія Клименко
1932-2015
“Мама працювала в дитячому відділенні, медсестрою.
Мала неймовірно чутливі руки, пальці.
Раніше ж не було крапельниць… І тому, коли до лікарні привозили дитину у важкому стані, коли треба було у вену, в маленьку голівоньку ввести ліки, маму викликали поза її чергуванням, будь-коли.
Пам’ятаю, дві години ночі, мама йде до лікарні: поступила обварена кропом дитина. І цій маленькій дитинці, ще й року їй не було – мама врятувала життя.
***
Ще юною, після війни, вона закінчила Запорізьке залізничне медичне училище.
І її відправили на роботу на Далекий Схід, за направленням, на «ДВЖД», Далеко-Східну залізницю.
Бабуся бігла за товарним потягом, яким їх відправляли, плакала і впала без сил. …Мамі тоді було 16 років усього, навіть 17 ще не виповнилося. І вони їхали товарняком …місяць.
Працювала на Далекому Сході в хирургічному відділенні. Там вийшла заміж.
А коли з батьком повернулася до Гуляйполя – місць у хирургії не було, тож її взяли до дитячого відділення. І вона там прекрасно пропрацювала 46 років. Стала старшою медичною сестрою дитячого відділення Гуляйпільської районної лікарні.
У бабушки було троє дітей: дядя Юра та тьотя Поля. Мама була найстаршою. Брат Юра поступив до Львівського політехнічного інституту. Сестра вивчилася в Запоріжжі, на акушера-гінеколога.
Дід працював на гуляйпільському Ремзаводі [був такий на станції Гуляйполе, виробляв бомби та інше військове начиння]. І завод, і робітників вивезли з-під окупації німцями України до Сибіру, і там дід пропрацював всю війну. А бабушка залишалася з дітьми в окупації, без чоловіка, маючи на руках троє дітей. Мама найстарша.
Бабуся була проста українська жінка. Вона працювала на Ремзаводі в охороні. Ходила з рушницею – стерегла заводське добро. А траплялися тоді несуни.
Бабуся розповідала: “Рушниця у мене була, та, не повірите, патронів ніяких не було. У мене була сіль. А тут йдуть… з мішками. Я говорю: «Стійте!» Вони стали. Й кажуть: «О, це Домаха. Домаха – вона страшна!»” Та кинулися тікать, покидавши чавунки, що вкрали та тягли у мішках. І вона сіллю влучила у грабіжника, він потім довго їй це згадував.
Бабуся була прекрасна господиня. Яка б подія не була, хоч весела, хоч сумна, всі у Гуляйполі до неї зверталися.
На поминання вона варила борщі. Тоді ставили біля цвинтаря столи й несли чавуни, всім наливали поминальний борщ. А ще вона добре пекла.
Бабуся була 1912 року народження – жвава, бистра білявка з блакитними очима.
Мама була чорнява, схожа на свого тата. Дід був кароокий, мав кучеряве волосся. Він був електрик, і це йому вкоротило життя. Ще у Сибіру він лагодив обрив, поліз на стовп, а молоді невігласи-практиканти ввімкнули струм. Його вдарило струмом так, що він впав та відбив легені. І помирати його відправили додому, до України. Він ще пожив рік, бабуся за ним ходила, відпоювала молоком. Не допомогло.
Бабусю звали Домнікія Порфирівна Клименко”, – історію розповіла онука Тетяна Кошелєва.
***
На подію відгукнулася поетка Світлана Мінакова, надіславши свій вірш
Рідна земля – це там,
де ти знаєш,
куди ховатись,
навіть якщо
ховатись нікуди.
Це там, де ти знаєш,
що можеш сказати,
і що тобі скажуть у відповідь.
Де повернути у темряві
і не заблукати.
Що поживне, що кисле,
і що отруйне.
Ти знаєш,
яке тонке дерево,
що впало через струмок,
може зламатись,
Як виглядає більшість
серед хижаків.
Ти знаєш, де твої пра
стали корінням і просочилися
минуючи води, прямо у магму,
Щоб у нерідній землі
ти могла
впізнавати їх поштовхи.
Рідна земля – це також наша мати. Не забуваймо про це.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Сообщение Слово про маму триває: в історії, живописі, поезії появились сначала на Газета МИГ.