Декілька годин тому Kris Karapetian опублікувала на своїй сторінці звернення, яке поширюється соцмережами з коментарями, що про трагедію у приміському селищі поблизу Запоріжжя мають знати в усьому світі.
Перекласти й поширити, – пишуть запоріжці. У кожного стискається серце від розуміння, яку страшну смерть прийняли люди, які прийшли до підземної школи – по хліб. Боляче дивитися на людей, які вже кілька днів збираються у центрі Запоріжжя з квітами, чорними стрічками, вінками – та їдуть на поховання рідних та друзів.
Наталію Карапетян вже поховали.
Ось що пише про неї її донька:
“Я декілька днів думала, як написати про те, що сталося в моєму рідному селищі. Як підібрати слова, щоб передати весь той жах, біль і несправедливість. І чи взагалі існують слова, якими можна описати трагедію, коли за один день ти втрачаєш маму, знайомих, рідних і людей, яких знав усе своє життя.
Серед загиблих моя мама – Наталія Карапетян.
Моя мама з 2022 року залишалася в Комишувасі разом зі своїм чоловіком, моїм батьком Юрієм Карапетяном.
Із перших днів повномасштабної війни вони допомагали нашим військовим. Їздила в окопи, возила їжу, годувала хлопців. Коли були поранені, мама з татом їхали забирати їх і везли до лікарні.
Тато був за кермом, а мама сиділа позаду разом із пораненими, перев’язувала їм рани, намагалася зупинити кров, допомагала, чим могла.
Вона не була медиком, але робила все, щоб урятувати людину.
Мама постійно допомагала людям у селищі, займалася гуманітарною допомогою. Вона разом із татом навіть ходила забивати вікна в розбитих будинках, у яких уже ніхто не жив.
І знаєте, чому вона це робила?
Бо вірила, що війна закінчиться. Що люди повернуться додому. І хотіла, щоб, коли вони повернуться, від їхніх будинків хоч щось залишилося.
Вона думала про інших навіть тоді, коли сама щодня перебувала в небезпеці.
Моя мама була дуже доброю, розумною, мужньою жінкою. Вона завжди знала, що сказати, як допомогти. Навіть у той страшний день вона змогла своїми словами врятувати двох людей, з якими перебувала в одному приміщенні.
Я могла б дуже довго розповідати про неї. Про те, скільки всього вона зробила, скільком людям допомогла. Про те, якою вона була мамою і якою людиною.
А зараз найбільше хочеться не писати про неї, а просто обійняти. Ще хоч раз поговорити.
Коли ми ховали маму, я почула слова, які дуже сильно запали мені в душу:
«Україна – це жінка. А Наталія і є Україна».
І я тоді зрозуміла, наскільки це правда.
Бо саме такою я бачу Україну. Мужньою, доброю, сильною. Такою, яка допомагає іншим, навіть коли самій дуже важко. Яка не здається і до останнього вірить у краще.
Саме такою вона була.
Але другого листопада я втратила не тільки її.
Того дня загинуло багато знайомих і близьких мені людей. Людей, яких я пам’ятаю ще з дитинства. І страшно усвідомлювати, скільки родин залишилися без найдорожчих.
Діти залишилися без мам і тат. Хтось більше ніколи не обійме бабусю чи дідуся. Хтось втратив друзів, які завжди були поруч.
Загинули й люди, які намагалися врятувати інших з-під завалів.
Мені боляче за кожного з них. За кожну родину, яка зараз переживає те, що неможливо передати словами.
Для когось це просто страшна новина. А для нас це люди, яких ми знали. З якими жили поруч, зустрічалися, розмовляли. Це наші рідні, друзі, сусіди.
Другого листопада російські війська скинули на Комишуваху дев’ять керованих авіабомб.
Серед них була ФАБ-3000 – тритонна авіабомба, здатна руйнувати навіть укріплені бетонні конструкції та підземні споруди.
Це місце було для людей укриттям. Там ховалися під час обстрілів, отримували гуманітарну допомогу. Туди приїжджали люди не тільки з Комишувахи, а й із навколишніх сіл.
Того дня, як і зазвичай, люди зібралися по допомогу, щоб отримати хліб.
Перші два удари прийшлися по території гімназії «Джерело». Люди намагалися сховатися, хтось кинувся допомагати іншим. На місце прибули рятувальники та поліцейські.
Приблизно через годину росіяни скинули третю бомбу – ФАБ-3000, яка влучила безпосередньо в підземну школу, де перебували люди. Після цього було ще шість авіаударів.
Я не можу зрозуміти, як можна скинути тритонну бомбу на місце, де перебувають звичайні цивільні люди. Люди, які просто хотіли вижити, отримати хліб, допомогу, перечекати черговий обстріл.
І особливо цинічним є те, коли саме сталася ця трагедія. Увечері першого листопада завершився тимчасовий режим припинення вогню, запроваджений для проведення гуманітарної операції в Олешках. А вже наступного ранку російська авіація скидала на Комишуваху керовані авіабомби.
Це були різні населені пункти, і перемир’я стосувалося саме гуманітарної місії в Олешках. Але мене вражає сам цей контраст. Щойно завершилася гуманітарна пауза в одному місці, а в іншому нелюди під назвою росіяни вже вбивали людей, які зібралися по гуманітарну допомогу.
росія вкотре показала свою підлість. Скільки ще людських життів вона готова забрати.
І найстрашніше, що російські дрони продовжували загрожувати навіть тим, хто намагався розбирати завали й діставати людей.
Серед загиблих є і ті, хто прийшов рятувати інших.
Загинули щонайменше 55 людей. Але кількість жертв більша, адже не всіх вдалося знайти під завалами.
Те, що сталося в Комишувасі, мимоволі повертає думками до Маріуполя. До 16 березня 2022 року, коли російська авіація скинула бомби на драматичний театр, де від війни переховувалися сотні мирних людей. Там шукали порятунку родини з дітьми, літні люди, ті, кому більше не було куди йти.
Минуло понад чотири роки, а російська армія продовжує завдавати ударів по місцях, у яких цивільні намагаються знайти захист.
Маріупольський драмтеатр і підземна школа в Комишувасі — це різні місця, різні людські долі. Але є те, що боляче усвідомлювати в обох випадках: люди ховалися від війни, сподіваючись залишитися живими, а російські бомби забрали в них навіть цю надію.
І я хочу, щоб про це знали.
Хочу, щоб про трагедію в Комишувасі говорили не тільки в Україні, а й у всьому світі.
Бо я не хочу, щоб про наше селище згадали лише на декілька днів, а потім забули, коли з’являться нові страшні та трагічні новини.
Моє рідне селище пережило дуже багато за ці роки. Але те, що сталося другого листопада, неможливо ні забути, ні пробачити.
росія роками тероризує наших людей, руйнує наші міста й села, забирає життя тих, хто ні в чому не винен. І я не розумію, скільки ще трагедій має статися, щоб світ нарешті усвідомив увесь масштаб російського терору.
Як можна назвати людьми тих, хто скидає дев’ять авіабомб на маленьке селище, де живуть цивільні? Хто застосовує ФАБ-3000 проти місця, де люди шукають захисту? Хто продовжує атакувати, навіть коли під завалами залишаються живі люди, а рятувальники намагаються їх дістати?
Для мене ті, хто вчиняє такі злочини, – нелюди. І я не хочу добирати м’якших слів до того, що країна терорист робить.
Я хочу, щоб кожен, хто причетний до цього, відповів за скоєне. Щоб відповідали ті, хто віддавав накази, хто скидав бомби, хто свідомо позбавляв людей життя.
Я хочу, щоб пам’ятали мою маму, Наталію Карапетян. Щоб знали, якою вона була і скільки добра зробила для інших.
І щоб пам’ятали кожного, чиє життя обірвалося в той страшний день.
Мамо, я дуже тебе люблю. І дуже тобою пишаюся. Мені так багато ще хочеться тобі сказати…
Світла пам’ять усім загиблим у Комишувасі.
russia is a terrorist state…”
Фото зі сторінки Kris Karapetian