24 лютого 2022 року жителька Запоріжжя Анастасія Похіленко ще спокійно пила каву біля супермаркету, поки навколо люди скуповували продукти та ліки. Та уже за два дні вона разом із чотирирічною донькою їхала переповненим евакуаційним потягом на захід України. Попереду на них чекали два роки життя в Польщі, допомога від зовсім незнайомих людей, виснажлива робота на складах, розлука з чоловіком і постійне очікування повернення додому.
У березні 2024 року Анастасія зробила вибір, який зрозуміли не всі: разом із донькою вона повернулася до Запоріжжя. У місто, яке щодня продовжують обстрілювати російські війська.
Сьогодні жінка працює HR-менеджеркою онлайн, щоранку відводить доньку до підземної школи, стежить за повідомленнями про повітряні загрози й зізнається: попри небезпеку, вдома їй морально легше, ніж було за кордоном.
В інтерв’ю «Акценту» Анастасія розповіла, як пережила перші дні початку повномасштабного вторгнення, евакуацію, чому плакала від доброти незнайомців, як намагалася побудувати життя в Польщі та чому сьогодні найбільше боїться не обстрілів, а вимушеної необхідності знову покинути рідне місто.
«Дайте мені тест на коронавірус і аскорбінку»: ранок, коли почалася війна
Ранок 24 лютого 2022 року Анастасія пам’ятає до дрібниць. Сіро-жовтий сніг за вікном, неприємна зимова погода, незвично гучна телефонна розмова чоловіка на кухні.
За тиждень до цього, 17 лютого, у неї був день народження. Саме на цю дату раніше прогнозували можливий початок російського вторгнення. Та коли ці дати минули спокійно, жінка трохи заспокоїлася.
— Я пам’ятаю, що чоловік завжди дуже тихо збирається на роботу, щоб нас із донькою не розбудити. А того ранку почула, як він дуже голосно з кимось розмовляє телефоном. Вискочила на кухню, а він питає керівника, де що літає, куди прилетіло. Я виглянула у вікно: люди йдуть на роботу, зупинка, все як завжди. Нічого дивного не відбувається, — пригадує Анастасія.
Близько шостої ранку їй зателефонувала подруга. Її чоловік був поліцейським і його терміново викликали на службу. Тож вона і підтвердила, що так, почалася повномасштабна війна. Згодом до Насті почали телефонувати мама й сестра з Польщі, наполягаючи, щоб вона збирала речі та виїжджала.
Ускладнювало ситуацію й те, що донька Емілія хворіла на коронавірус. Позитивний тест вони отримали лише за три дні до повномасштабного вторгнення, тому виїжджати на той момент здавалося буде складно, адже діяли обмеження при перетині. На той час потрібен був свіжий тест на коронавірус або ж сертифікат вакцинації.
Попри все, Анастасія намагалася дотримуватися звичного розпорядку: помила голову, приготувала сніданок, нагодувала доньку, а потім вирішила сходити до магазину й аптеки.
— Ми вийшли, я стою біля фургончика з кавою і бачу, як люди просто хаотично бігають із візками по супермаркету. А ми з якимись незнайомими хлопцем і дівчиною стоїмо, дивимося й не розуміємо, що відбувається. Попили кави, спокійно зайшли в магазин і купили те, що нам було потрібно додому.
Особливо їй запам’яталася черга в аптеці. Поки інші намагалися зробити запаси медикаментів, Анастасія прийшла лише за двома речами.
— Переді мною жінка купувала просто все, що можна: аспірину десять пачок і ще купу ліків. А я підходжу і кажу: «Дайте мені тест на коронавірус і аскорбінку», — згадує Настя із посмішкою.
Тоді вона ще не усвідомлювала, що за кілька днів її звичне життя кардинально зміниться.
Паніка, повідомлення про наступ і рішення їхати будь-якою ціною
Після повернення додому, Анастасія приєдналася до одного з чатів для матусь. Там жінки безперервно обговорювали безпекову ситуацію, складнощі з покупкою квитків та можливі шляхи евакуації.
Анастасія все ж знайшла квитки на нічний автобус, однак чоловік був проти того, щоб вона з маленькою донькою вирушала вночі. Він порадив зачекати, доки ситуація стане яснішою. Тому тимчасово родина переїхала до мами чоловіка в село.
Та наступного дня новини ставали дедалі тривожнішими. Російські війська досить швидко просувалися українською територією, а повідомлення про можливі злочини проти цивільного населення посилювали страх.
— Найбільше мене злякало повідомлення про кадирівців. Писали, що вони нещадні до дітей. І в мене вже почалася паніка. Я просто не могла більше, — згадує Анастасія.
26 лютого жінка побачила інформацію про евакуаційні потяги із Запоріжжя, тому чекати більше не погоджувалася.
— Я сказала чоловікові: «Або ти мене везеш, або я викликаю таксі». У мене вже почалася панічна атака на тлі всього, що відбувалося.
І чоловік відвіз дружину з донькою на вокзал, де попереду на них чекала дорога, яка назавжди залишилася в її пам’яті.
Евакуаційний потяг, опік доньки та нічна дорога до Львова
На вокзалі довелося чекати довго. Зрештою на станцію прибув звичайний потяг сполученням «Запоріжжя — Львів». Людям дозволили сідати навіть без квитків, але попередили: якщо прийдуть пасажири з купленими місцями, їм доведеться поступитися.
У купе Анастасії опинилися інші жінки з дітьми. Збіг видався майже неймовірним: серед попутниць були ще одна Настя та Емілія — саме так звали її саму й доньку. Разом із ними їхала й дівчинка з Маріуполя.
Здавалося б, що усе має пройти добре, дівчата дружні та розуміють одна одну. Але дорогою на Анастасію чекало нове випробування: пасажирам принесли гарячий чай і одна чашка випадково перекинулася прямо на ногу маленької Емілії.
— Я почала швидко знімати з неї колготки. А там було темно, тому що світло вимикали, штори закривали. І коли я провела рукою по її ніжці, відчула, що в мене на руці залишаються шматочки шкіри, — згадує жінка.
Тож Анастасії довелося допомагати своїй травмованій дитині у темному вагоні, наскільки це взагалі було можливо в той момент.
До Львова вони прибули ввечері. Надворі дощило. Анастасія майже не спала в дорозі: хвилювалася за доньку та її опік. Але саме у Львові на неї чекали моменти, про які навіть сьогодні вона не може розповідати без сліз.
«Дякую Львову»: незнайомці, які повертали віру в людей
Коли Анастасія згадує Львів, її голос змінюється і вона просто не може стримати сліз.
— Я зараз буду плакати… Дякую Львову. Тим хлопцям і дівчатам, які роздавали бутерброди, сало просто на виході з вокзалу. А один хлопець бігав і роздавав дітям гарячі бургери з Макдональдсу, — згадує вона зі сльозами на очах.
На той момент Анастасія була фізично та емоційно виснажена. Попереду залишалася дорога до Польщі, а потяг мав відправитися лише наступного ранку, тому потрібно було знайти місце, де переночувати.
Дорогою до представників місцевої адміністрації до жінок підійшов незнайомець і запропонував підвезти. Вони відмовилися: після початку війни довіряти невідомим людям було страшно. Тоді чоловік залишив номер телефону й запропонував наступного дня допомогти потрапити на евакуаційний потяг через депо, оминаючи натовп на пероні.
— Він просто ходив біля вокзалу, бачив жінок із дітьми, з великими тваринами й пропонував допомогу. Просто так.
Того вечора волонтери допомогли Анастасії з донькою знайти прихисток, їх поселили в гуртожитку. Надали окрему кімнату, постіль і все необхідне. Вже наступного ранку вони таки зателефонували незнайомому чоловікові. Той дотримав слова: допоміг потрапити до депо, звідки Анастасія з донькою вирушили далі.
Пригадує ще, що добре знала українську на той час, але через брак розмовної практики їй було складно нею спілкуватися. Жінка соромилася, що не могла висловлюватися так вільно, як хотіла.
— А львівські люди сказали мені, щоб я не мучилася і говорила так, як мені зручно. Але я тоді сказала: «О ні, я тепер буду старатися говорити українською», — згадуж вона з посмішкою.
Цукерки через вікна поїзда та 50 злотих від незнайомої польки
Евакуаційний потяг до Перемишля був переповнений. Люди тіснилися як могли, а дорога тривала втричі довше, аніж зазвичай.
Анастасія пригадує, як в одному з прикордонних українських населених пунктів для пасажирів організували пункт допомоги. Людей годували гарячими стравами, супами, пропонували все необхідне.
Але особливо емоційним став момент уже після перетину польського кордону.
— Зайшла дівчина й попросила, щоб ми нікуди не бігли, не розбігалися. А потім польські прикордонники, такі кремезні чоловіки, почали стукати нам у вікна й просити відкрити кватирки. Ми відкрили, а вони почали закидати у вагон цукерки, шоколадки, смаколики, воду. Просто через вікна, — Анастасія згадує, не стримуючи сліз.
На вокзалі в Перемишлі вона зустріла українця, який залишив родину в Польщі та повертався в Україну воювати. Чоловік допоміг розібратися з квитками та подальшим маршрутом. Кінцевим пунктом подорожі мало стати місто Бидгощ, де жила сестра Анастасії. На той момент організм жінки вже працював на межі виснаження.
— Мене почало просто вимикати. Сил уже не було взагалі, але треба було триматися, бо зі мною дитина.
Запам’яталася й історія з обміном грошей. Анастасія мала із собою п’ять тисяч гривень, але зіткнулася з пропозицією обміняти їх за вкрай невигідним курсом — 100 гривень за один злотий.
На допомогу прийшла незнайома полька.
— Вона просто пішла в магазин, а потім винесла нам по 50 злотих. Просто так. Мені було настільки незручно! Я ж не бідна, не приїхала сюди жебракувати, — відчуття ніяковості через необхідність приймати допомогу супроводжуватиме Анастасію ще довго.
У Бидгощі їх нарешті зустріли сестра з хлопцем. Того вечора жінка вперше за кілька днів змогла нормально помитися, обробити доньці опіки та лягти спати.
— Легше стало тільки від того, що я вивезла дитину в більш безпечне місце. А морально все одно було дуже важко. Я ж їхала на два-три тижні. Так і сестрі казала, — згадує вона.
Тоді Настя ще не знала, що ці два-три тижні перетворяться на два роки.
«Я не могла запам’ятати дорогу до дитячого майданчика»: перші місяці в Польщі
Перші тижні за кордоном Анастасія продовжувала жити з думкою про швидке повернення.
Але згодом світ побачив наслідки російської окупації Бучі, Гостомеля, Бородянки. Новини та фотографії вбитих українців стали для жінки новим психологічним ударом.
— Я дивилася на все це й не могла навіть запам’ятати, як дійти від будинку сестри Аліни до дитячого майданчика.
Разом із донькою вони оселилися в невеликому польському місті Короново. Почався процес оформлення документів, пошуку допомоги й облаштування побуту. На початку повномасштабної війни багато процедур для українських біженців ще тільки налагоджувалися.
Одного дня Анастасії повідомили, що вона може отримати гуманітарну допомогу в пожежній частині. Спершу жінка відмовлялася – їй було соромно просити щось у чужих людей.
Але обставини змусили переглянути це рішення: сестра тоді не працювала, її хлопець лише нещодавно працевлаштувався, а родині потрібно було оплачувати житло та повсякденні витрати.
— Вони на той момент зустрічалися всього два місяці, а тут на голову її хлопцю звалилося стільки всього, — згадує дівчина.
У пожежній частині польський рятувальник одразу почав дарувати Емілії іграшки. Тим часом інші завантажували в автомобіль продукти.
— Я виходжу й розумію, що вони просто запакували нам увесь багажник: крупи, консерви, все необхідне. Я стояла і плакала. Пожежник підійшов мене заспокоювати. Було дуже приємно й водночас незручно. Бо я ж не приїхала сюди просити.
Та Анастасія не хотіла залишатися в ролі людини, яка лише отримує допомогу. Тому прийняла рішення працювати, забезпечувати доньку й поступово повертати контроль над власним життям.
Полька Соня, яка допомогла знайти роботу й влаштувати доньку в садочок
У Короново Анастасія познайомилася з місцевою жителькою Сонею, яка володіла російською мовою, оскільки вивчала російську філологію. До неї люди часто приходили вивчати польську, тому Настя вирішила теж спробувати.
Поступово знайомство переросло у дружнє спілкування. Соня допомагала з перекладом та пошуком дитячого садочка для Емілії.
Та влаштувати дитину в державний заклад швидко не вдалося: там діяла система попереднього набору, а оформлення польського ідентифікаційного номера PESEL ще тривало. Місце знайшлося в приватному садочку. Проте навчання коштувало грошей, яких Анастасія на той момент не мала.
Соня запропонувала позичити кошти.
— А я кажу їй: «Можна я тобі хоч чимось допоможу? Помити, прибрати, приготувати?». У неї була власна кав’ярня. Спочатку я просто допомагала в закладі. Згодом Соня запропонувала оформити мене на програму професійного навчання через місцеву службу зайнятості.
Так мешканка Запоріжжя отримала першу роботу в Польщі та приблизно 1400 злотих щомісяця.
Однак із садочком усе виявилося набагато складніше. Емілія відходила десять днів і захворіла. Наступного місяця спробувала знову — і через тиждень знову захворіла.
— Ми там перехворіли всім, чим тільки могли. Спочатку бронхіт, потім кон’юнктивіт, потім ускладнення на вухо. Не встигли оговтатися — почалася вітрянка.
Дитину вирішили забрати із садочка. За правилами закладу, про припинення відвідування потрібно було попереджати за два місяці або оплачувати цей період. Анастасія про це не знала, але власниця пішла їй назустріч. Опісля із донькою по черзі залишалися вона та сестра. Коли такої можливості не було, жінка брала Емілію із собою на роботу.
— Вона сиділа там із планшетом, а я працювала. Дуже дякую Соні, що вона розуміла мою ситуацію й завжди йшла назустріч.
Так минули чотири місяці їх життя в Польщі. І коли програма працевлаштування добігала кінця, Анастасія знову опинилася перед необхідністю шукати заробіток.
— Приїхала мама моя і я зрозуміла, що буду щось змінювати, бо у мене просто їде дах. Ужонд праці закінчувався. Взяти мене на роботу Соня не могла, бо вакансія в неї була закрита. Я навіть ліпила хлопцям на замовлення пельмені, пасхи. Пам’ятаю як у мене жахливо боліли руки після тієї качалки.
Тому жінка прийняла рішення поїхати разом із донькою та мамою до Лодзя в пошуках більших можливостей для працевлаштування.
По 12 годин на роботі, опіки від праски та дитинство між змінами
У Лодзі Анастасію з мамою та донькою поселили в житлі, де мешкали українці, які рятувалися від війни. Спочатку їм виділили невелику двомісну кімнату. За проживання платили, а згодом частину витрат покрила програма допомоги українцям, і певний час Анастасія з донькою жили безкоштовно.
Мама вийшла на роботу. Знайшла заробіток і сама Анастасія. Одним із перших місць її роботи став склад, де потрібно було прасувати куртки.
— Я пам’ятаю, що в мене були попечені живіт і рука. Бо праска постійно впиралася в живіт. Але за 12 годин платили, здається, 140 злотих. Для мене це було вже добре, бо гроші давали одразу, — згадує Анастасія.
Та головною проблемою залишався догляд за дитиною: мама працювала вночі, Анастасія — вдень. Коли зміни не збігалися, жінка просто не могла виходити на роботу, адже Емілію не було з ким залишити.
Згодом вони обидві працевлаштувалися на склад Amazon. Графік передбачав чергування денних і нічних змін, тому жінки домовилися працювати в різний час, щоб хтось завжди міг бути з дитиною.
Проте навіть таке рішення мало свою ціну.
— Бувало, що Емілія під час перезміни годину сиділа зі мною на відеозв’язку, поки ми могли змінити одна одну.
Та найважчим для Анастасії було те, як робочий графік дорослих впливав на життя доньки: щоб людина, яка поверталася з нічної зміни, могла хоч трохи поспати, дитині дозволяли допізна дивитися мультфільми.
— Ми дозволяли їй до дванадцятої, до першої ночі дивитися мультики, щоб потім вона довше спала вдень. Для мене це був один із найстрашніших тригерів. Тому я намагалася у вільний час обов’язково кудись із нею виходити.
Тож в Польщі Емілію замість звичного дитинства, садочка, прогулянок і сімейних вечорів — чекало життя, підлаштоване під робочі зміни дорослих. Анастасія розуміла, що все це робить заради доньки. Але водночас їй було боляче бачити, як ці обставини забирають у дитини нормальний ритм життя.
Вже приблизно через чотири-п’ять місяців роботи їм вдалося назбирати грошей і винайняти окрему маленьку квартиру — кавалерку (так називають у Польщі однокімнатні помешкання).
Побут потроху налагоджувався. Була робота, житло, відносна безпека. Але не було головного — відчуття, що родина нарешті живе разом.
— Це відкладене життя. Тому що чоловік тут, а ти там постійно.
Перше повернення до Запоріжжя: два тижні ночей у коридорі
У червні 2023 року Анастасія вперше після евакуації вирішила приїхати з донькою до Запоріжжя. Приводом для поїздки став день народження Емілії, адже дівчинка дуже сумувала за татом і мама хотіла, щоб вони нарешті зустрілися.
Але місто, за яким вони так скучили, залишалося небезпечним. У той період Запоріжжя зазнавало ракетних ударів, зокрема із застосуванням С-300. Анастасія згадує, що в її районі внаслідок одного з ударів був сильно зруйнований житловий будинок.
— Тоді ракети летіли в різні сторони. Було дуже страшно. Ми ці два тижні щоночі спали в коридорі. Це було ненормально.
Після такого досвіду чоловік наполіг, щоб дружина й донька поверталися до Польщі. І вони знову поїхали. І знову почалося життя на відстані: чоловік — у Запоріжжі, дружина та донька — за тисячі кілометрів. Проте з кожним місяцем Анастасія дедалі виразніше відчувала, що не хоче такого майбутнього для своєї сім’ї.
«Мені тут так добре»: рішення, яке змінило все
У січні 2024 року Анастасія вирішила ще раз приїхати додому — цього разу на день народження чоловіка.
Ситуація з ракетними обстрілами, за її відчуттями, дещо змінилася. Та попри те, що Запоріжжя залишалося небезпечним — жінка остаточно розуміла, що хоче додому.
— Я приїхала додому й відчула: мені тут таак добре! Хоча було дуже важко.
Перед поверненням Анастасія читала думки психологів про те, що людям, які тривалий час жили далеко від війни, може бути складніше знову адаптуватися до постійних загроз. Вона не заперечує цього й сьогодні.
— Дійсно було важко. Але я була щаслива в той момент.
Жінка пояснює своє рішення втомою від постійного очікування: два роки її життя минули у спробах адаптуватися до обставин, які вона не обирала: нова країна, нова мова, робота, складнощі з доглядом за донькою, відсутність чоловіка поруч.
Усе це супроводжувалося думкою, що справжнє життя почнеться після повернення додому. І в певний момент Анастасія вирішила більше його не відкладати. Повернувшись востаннє до Польщі, вона почала завершувати справи: розірвала оренду житла, закрила банківські рахунки, владнала необхідні документи.
Мама переїхала в іншу квартиру, а сама Анастасія з Емілією почала збирати речі до Запоріжжя.
— Мені ця країна дала дуже багато. Хоча було різне, зустрічалися різні люди. Але я вдячна за те, що там для нас зробили.
13 березня 2024 року Анастасія з донькою остаточно повернулися до Запоріжжя. І вже через дев’ять днів місто пережило одну з найпотужніших атак того періоду.
Повернулися додому — і майже одразу пережили удар по ДніпроГЕС
22 березня 2024 року російські війська здійснили масовану атаку на Запоріжжя. Під удар потрапила, зокрема, Дніпровська гідроелектростанція. Анастасія добре пам’ятає той ранок.
— Я, як зараз пам’ятаю: чоловік із малою лежать у коридорі, а я бігаю по квартирі, збираю рюкзачок і документи. Хоча ДніпроГЕС від нас далеко, але все тоді трусилося.
Емілія залишалася поруч із батьком. Анастасія намагалася не показувати доньці свій страх.
— Вона дуже спокійна. Лежить із татом. І я теж намагаюся, що б не відбувалося, показувати їй спокій, що все добре. Та навіть після тієї ночі в мене не виникло бажання поїхати.
Перші шість місяців після повернення були непростими. Але найбільші труднощі, за словами Анастасії, були пов’язані не лише з обстрілами: їй доводилося заново вибудовувати повсякденне життя: шукати, як поєднувати роботу й догляд за дитиною, куди можна безпечно піти з донькою, як пересуватися містом в умовах постійних повітряних тривог.
Родина стала значно обережнішою в пересуваннях. Особливо через нестачу доступних укриттів.
«Якщо тривога за дві хвилини до прильоту, куди бігти з дитиною?»
Сьогодні Анастасія з родиною живе у правобережній частині Запоріжжя, на Осипенківському. Їхній район розташований відносно далеко від найбільш небезпечних ділянок на напрямку бойових дій. Проте російські обстріли та загроза ударних безпілотників впливають і на життя цієї частини міста.
Жінка розповідає, що поблизу дому бракує укриттів, куди можна швидко дістатися з дитиною.
— У мене в доступності десяти хвилин ходьби є фактично тільки одне укриття — у школі. Туди можна прийти, це не проблема. Я знаю, що люди навіть ночували там. Але там сиро, холодно. І який сенс стільки бігти з дитиною, якщо тривога може увімкнутися за дві хвилини до того, як прилетить?
Анастасія згадує й випадки, коли люди опинялися під завалами внаслідок влучань у багатоповерхівки. Через це звичайні підвали не викликають у неї відчуття безпеки. Тому під час небезпеки родина часто обирає коридор квартири.
Водночас жінка розуміє, що це не повноцінна заміна спеціально облаштованому укриттю.
Чоловік Анастасії працює в аграрному секторі, керує вантажною технікою. Попри загрози, сільськогосподарські роботи тривають. За її словами, небезпека дронових атак поступово торкається й територій, де він працює. Але родина не розглядає переїзд до навколишніх сіл як альтернативу життю в місті.
Півтора кілометра до підземної школи: нова буденність запорізьких дітей
У житті Анастасії сьогодні є те, за чим вона так сумувала в Польщі, — відносно звичний сімейний розпорядок. Щоранку вона бачить чоловіка, відводить Емілію до підземної школи.
Раніше дівчинка навчалася ближче до дому, однак через ремонт у навчальному закладі дітей перевели до іншої школи, де вже облаштували підземний освітній простір. Тепер дорога до навчання становить приблизно півтора кілометра в один бік.
— Я відводжу доньку і повертаюся додому працювати. У мене робота з дев’ятої години, а в неї уроки починаються о 9:15. Але дитину можна привести трохи раніше.
Анастасія працює рекрутеркою та HR-менеджеркою в рекрутинговій компанії. Її колеги живуть у різних українських містах, зокрема в Києві, Ніжині, Кам’янці-Подільському та Львові. Попри життя в прифронтовому місті, саме її колеги часто називають найбільшою оптимісткою в команді.
Щоб поєднувати роботу з навчанням дітей, запорізькі матері допомагають одна одній.
— Ми кооперуємося з іншими матусями. В обід одна мама забирає дітей, приводить на майданчик, а там я вже забираю Емілію. По черзі допомагаємо одна одній.
Так формується повсякденне життя міста, яке продовжує функціонувати попри обстріли. Анастасія розповідає, що її донька вже сприймає навчання під землею як норму.
— Вони ж не знають іншого. Для неї нормально ходити в підземну школу. Хоча коли ми разом зайшли до звичайної шкільної будівлі по книжки — вона йшла коридорами й казала: «Ой, як гарно! Я б тут бігала коридорами», — згадує Настя зі сльозами на очах.
У цій простій дитячій фразі — реальність покоління, для якого звичайна школа з великими коридорами стала чимось незвичним.
«За кордоном ти постійно моніториш новини. А вдома маєш свою бульбашку»
Може здатися парадоксальним, але Анастасія говорить, що після повернення до Запоріжжя їй стало морально легше. Вона перестала настільки болісно реагувати на кожну новину й постійно стежити за всім, що відбувається в Україні.
— Коли ти за кордоном, ти постійно моніториш. Що там сталося, куди прилетіло, яка ситуація. А коли ти вдома, у тебе є ця своя «бульбашка» навколо тебе. Тебе найбільше хвилює те, що відбувається поруч.
За словами жінки, життя в умовах постійної загрози змінює навіть сприйняття міського простору. Знайомий район стає місцем, де людина знає кожен будинок, поворот, можливий прихисток. А поїздка в незнайому частину міста може викликати тривогу.
— От людина з Космосу навряд чи приїде до мене на район просто гуляти. Їй спокійніше у себе, де вона знає кожен куточок, де можна сховатися. Так само і я. Якщо виїжджаю в інший район, у мене починається паніка, дезорієнтація. А вдома я знаю кожен куточок, – розповідає вона.
Це не означає, що небезпека стала меншою. Але знайоме середовище дає їй відчуття контролю, якого так бракувало під час вимушеної еміграції.
І саме тому питання про повторний виїзд викликають у неї складні емоції.
— Мене питають: «Чому ти не виїжджаєш? Ти ж уже все знаєш, розумієш, як це зробити». А я хочу сказати, що нас там не чекають. Не в плані цькування. Просто я не хочу знову того стану. Не хочу, бо для мене він був важчим, ніж зараз, коли я перебуваю в Запоріжжі.
Її слова не є запереченням тієї підтримки, яку родина отримала за кордоном. Навпаки, про Польщу Анастасія згадує з вдячністю.
Але досвід вимушеної міграції — це не лише фізична безпека. Це також розлука, виснаження, фінансові труднощі, втрата звичного життя й постійна необхідність починати все заново.
Для Анастасії особисто цей досвід виявився настільки важким, що сьогодні вона боїться його повторення.
«Ми ж не міряємося горем»: чому Анастасія залишається оптимісткою
У робочому колективі Анастасії є люди з різних регіонів України і якось під час розмови про обстріли одна з нових колег зізналася, що їй незручно говорити, звідки вона.
— Ми спілкувалися про прильоти, а її запитують: «А ти звідки?». Вона відповідає: «Та я, напевно, не буду казати, бо мені незручно. Я зі Львова». Я питаю: «І що? У чому незручність?». А вона каже: «Та що мені там скаржитися». Я їй відповіла: «Ми ж не міряємося горем».
Для Анастасії важливо, щоб люди з різних куточків країни не змагалися в тому, хто переживає більше.
Вона щиро радіє за тих, хто може жити спокійніше, і водночас не хоче, щоб Запоріжжя сприймали винятково як місто обстрілів і руйнувань.
— Я дуже рада за тих, хто там живе і може жити. Ми тут теж живемо повноцінне життя. У нас відкриваються ресторани на набережній. Так, у нас побомбили торгові центри. Але нічого страшного, побудуємо кращі й красивіші, щоб потім усі заздрили, які в Запоріжжі гарні торгові центри!
Жінка сміється й додає, що поки можна обійтися без торговельних центрів, адже відвідувати великі об’єкти під час постійних загроз усе одно страшно.
Такий оптимізм — не про відсутність страху й не про нерозуміння небезпеки. У розмові Анастасія неодноразово зізнається, що їй буває страшно, що незнайомі райони викликають паніку, а під час обстрілів вона думає насамперед про дитину.
Але водночас не хоче відмовлятися від можливості жити, працювати, виховувати доньку й будувати майбутнє у своєму місті.
«Хто вони такі, щоб вигнати мене з моєї хати?»
За понад чотири з половиною роки повномасштабної війни життя Анастасії змінилося кардинально.
Вона пам’ятає себе тією жінкою, яка 24 лютого спокійно купувала аскорбінку в аптеці. Пам’ятає панічну атаку перед евакуацією. Пам’ятає гарячий чай, який обпік ногу доньці в потязі, та незнайомців, які простягали їм їжу, гроші й допомогу до найменших деталей.
Пам’ятає виснажливі зміни на польських складах, доньку з планшетом у кав’ярні, життя окремо від чоловіка й постійне відчуття, що все найважливіше відкладено на потім.
Сьогодні Емілія вже школярка. Вона ходить на заняття під землю, а після уроків разом з іншими дітьми може погратися на майданчику. Анастасія працює, займається сім’єю й живе у місті, яке щодня змушене пристосовуватися до нових загроз.
Запитуємо, чи має вона план на випадок різкого погіршення безпекової ситуації та необхідності знову виїжджати. Але замість розповіді про можливі маршрути евакуації Анастасія говорить про право бути вдома.
— Вони мають піти туди, куди пішов їхній корабель. А я хочу жити у себе вдома. Хто вони такі? Що вони собі придумали, що можуть прийти до мене додому й вигнати з моєї хати?
Жінка каже, що вірить у Сили оборони України та в те, що російських військових вдасться відкинути якнайдалі від Запоріжжя.
— Я дуже щаслива, що можу знаходитися вдома. І я панічно боюся кудись звідси їхати.
Анастасія не заперечує небезпеки й не намагається переконати інших, що залишатися в прифронтовому місті — єдине правильне рішення. Вона говорить лише про власний вибір, за яким стоять два роки досвіду вимушеної еміграції, виснаження, розлуки та пошуків свого місця.
Колись вона виїхала із Запоріжжя, щоб урятувати доньку від війни. Через два роки повернулася, щоб родина могла знову бути разом.
І сьогодні, попри обстріли, підземну школу та ночі в коридорі, називає це рішенням, яке повернуло їй відчуття життя. Бо для неї дім — це не місце, де не страшно. Це місце, де вона більше не хоче відкладати своє життя на потім.
The post «Я панічно боюся знову виїжджати»: історія мешканки Запоріжжя, яка після двох років еміграції повернулася з донькою додому first appeared on Портал Акцент.