Сьогодні свій День народження відзначає ветеран праці та учасниця Другої світової війни Євдокія Сафонова
Їй виповнюється 95 років. З нагоди ювілею довгожителька згадала молодість, розповіла захопливі історії та дала поради молодим.
Євдокія Сафонова пройшла крізь Другу світову війну, працювала в поліції та райвиконкомі, брала участь у будівництві Камської ГЕС, багато переїжджала. Вона народилася у Воронезькій області, жила в Ростові-на-Дону, Москві, Львові, Пермі. Та більше, ніж півстоліття, жінка мешкає у Запоріжжі.
В її житті були лижні походи, палке кохання, запуск гідроелектростанції, були й болючі втрати, жорстока війна. Незважаючи на усі випробування, що їй підготувала доля, жінка залишилася невтомною оптимісткою та крокує в ногу з часом.
Про батьків
«Матір жодного року не вчилася в школі, тому що виховувала молодших брата й сестру. Усе життя тяжко працювала на низькооплачуваних посадах (а куди ще візьмуть людину без освіти?). Тато загинув під час колективізації, коли мені було 2 роки. Тому батьківської ласки я майже не знала. Незважаючи на скруту, мати більше не виходила заміж – хвилювалася, що вітчим ображатиме доньку. Усе життя вона присвятила мені»
Про війну
«Я мешкала з тіткою у Львові: навчалася у восьмому класі. Вночі дядькові-офіцеру зателефонували й повідомили, що почалася війна. Він вирушив у полк. Першого ж дня загарбники зруйнували вокзал, телеграф, магазини та архів НКВС. Я з балкону бачила, як на місто падали чорні бомби. Хотіла роздивитися свастику на ворожих літаках. Спочатку це не вдавалося: вони літали зависоко. Однак наступного дня літаки опустилися нижче, так що можна було детально їх розгледіти. Тітка зняла зі стіни килим із бессарабської вовни, загорнула його зі словами: «Це буде нашим ліжком». Ми пішли в танкове училище, замаскувалися. Нам пощастило: сіли в останню «полуторку» (прим. – вантажний автомобіль ГАЗ-АА) та поїхали на товарну станцію. Оголосили посадку. Раптом до нашого вагону зайшов чолов’яга в радянській військовій формі. Він почав махати своїм кашкетом, подаючи сигнал нападникам. Дружини прикордонників зрозуміли, що відбувається та вигнали його з потяга. Однак німці все одно обстрілювали вагони.
Дві доби нічого не їли. Нас почали годувати лише під Харковом. До Росії їхали близько місяця, бо довго стояли в тупиках, пропускаючи військові поїзди. Доїхавши, у Пермі я, шістнадцятирічна дівчина, нарешті отримала паспорт».
Про пошуки
«Війна розкидала нас із матір’ю по різних містах. Я звернулася до її місця роботи – Московського коксогазового заводу. Мені повідомили, що працівників відправили під Саратов на військове підприємство. Тітка провела мене на вокзал і попрохала машиніста наглядати. Дорогою я познайомилася з агрономом, що їхав у відрядження. Він нагодував мене салом та хлібом, дізнався мою історію. Ми приїхали в Саратов. На пошті дізналися, що потрібна військова частина знаходиться за 70 км від Саратова. Агроном порадив мені долати щодня по двадцять кілометрів. Я цілеспрямовано йшла прифронтовою зоною під час березневих холодів. Нарешті третього дня я побачила омріяний дорожній знак із назвою села. Однак там мені повідомили, що працівниць перевезли під Сталінград. Командир військової частини наказав зарахувати мене на роботу, нагодувати та видати одяг.
Мені дали направлення, і я знову вирушила в путь… Доїхавши, знайшла підприємство, мене провели до мами, яка щодня плакала, переживала, де ж її доня. Пам’ятаю, як ми зустрілися та міцно-міцно обійнялися. Так я, пройшовши, майже через усю країну, знайшла свою рідну людину».
Про нагороди
«Протягом року ми працювали на військовому підприємстві. Солили огірки, квасили капусту, сушили інші овочі. Бочками надсилали військовій частині, яка дійшла аж до Варшави. Я слідкувала за якістю продуктів, нікому не довіряла, аби солдати поживно харчувалися. Після війни отримала медаль «За перемогу», а пізніше – пам’ятні знаки та ювілейні медалі.
На підприємствах я також працювала з любов’ю. Пам’ятаю, як влаштувалася табельницею на будівництво Камської ГЕС. До мене з цієї посади звільнили двох працівників, тому що вони не зналися на своїх обов’язках. Я ж о сьомій ранку вже була на роботі. Вдягала гумові чоботи й брудними стежками прямувала до котловану. Дізнавалася в нічної зміни, скільки цементу привезли та вилили в турбіну, скільки зварювальників працювало. Усе тримала під контролем. Тому мені вручали подяки, давали премії. У вкладиші трудової книжки вже навіть не було місця, де писати заохочення. Я була ударником праці, переможницею соцзмагань. 1980 року за сумлінність мені вручили медаль «Ветеран праці».
Про громадянську позицію
«Я живу за гаслом телеведучого Андрія Данилевича: «Це стосується кожного». Одного разу на Камську ГЕС приїхав член Політбюро Георгій Маленков. Він запитав у працівників, що не їх влаштовує. Я відповіла: «Зараз греблі загрожують колоди з ліспромгоспів та острови, які пливуть річкою. У нас є лише невеликий човен, що не дасть ради в цій ситуації. Потрібен пароплав, за допомогою якого можна почистити водойму». Незабаром нам надали теплохід морського типу «Норд». З тих часів для гідроелектростанції зникла загроза руйнації. Досі працівники ГЕС користуються цим кораблем. На вихідних вони рушають на рибалку, за грибами, на прогулянки. Молодь відпочиває та згадує, як бабуся Дуся попросила в Маленкова теплохід.
Про особисте
«У підсобному господарстві я зустріла своє перше кохання – пораненого солдата Геннадія Сафонова. Спілкувалися з ним лише два дні, потім він вирушив на фронт. Я не пішла його проводжати, тому що ми не були з ним парою – просто друзями. А він, хитрюга, дізнався мою адресу від колег та писав листи з фронту. Я відповідала йому, підбадьорювала, бажала перемоги. Багато солдатів перечитували ті дівочі листи, аби знайти мотивацію, підтримку. Після війни він з воєначальником повернувся до Москви. Приїжджав до мене в гості. У 1946 році ми одружилися. Двадцять вісім років щасливо прожили разом. Виховали доньку та сина».
Про Запоріжжя
«Ми переїхали у Запоріжжя 52 роки тому, коли лікарі порадили чоловікові змінити клімат на більш теплий. Тодішнє Міністерство енергетики направило його до Запоріжжя працювати черговим на електричній підстанції «Великий Луг». Я також отримала роботу. Окрім цього, я була депутатом Ленінського (прим. – Дніпровського) району по Великому Лугові та членом товариського суду. На вихідних й під час обідніх перерв я примирювала сімейні пари, контролювала, аби вчасно змінювали пісок на пляжах. Завдяки моїм старанням, на Донецькій вулиці заасфальтували дорогу, а кіоск поблизу санаторію «Великий Луг» перетворили на великий магазин.
Я вважаю себе українкою, адже моє дівоче прізвище – Янченко. Народилася поблизу України та більшу частину життя мешкала в Запоріжжі.
Про подарунки долі
«Напевне, найбільший сюрприз до Дня народження я отримала 2007 року. Тоді у мене народилася правнучка. Пам’ятаю, як ми зустрічали крихітку з пологового будинку і як мені вручали посвідчення прабабусі (посміхається). Взагалі у мене 4 онуки та 8 правнуків. Я охоче няньчилася з ними, тому що дуже люблю дітей».
Про сучасне
«Мені було складно опанувати мобільний телефон, в якому збережено близько 10 номерів онуків та знайомих. Але я намагалася. Нещодавно родичі з іншої країни порадили мені користуватися скайпом, аби не витрачати кошти на дзвінки. Я була здивована, що відеозв’язок безкоштовно сполучає людей з різних куточків світу. Тепер користуюся цією зручною програмою, аби спілкуватися з близькими.
Про секрет довголіття
«Я займалася гімнастикою, навіть брала участь у Фізкультурному параді. У нас була дворова команда лижників, з якою ми щозими подорожували лісами, каталися з гір. На вихідних багато гуляли пішки в парках. Під час святкувань я майже не вживала алкоголю. Тому активний спосіб життя та відсутність шкідливих звичок – це шлях до здоров’я та довголіття».
Спілкувалася Наталія Данилюк
Сообщение Запорізька довгожителька Євдокія Сафонова розповіла про своє життя напередодні ювілею появились сначала на Индустриалка — новости Запорожья.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/zaporizka-dovgozhitelka-yevdokiya-safonova-rozpovila-pro-svoye-zhittya-naperedodni-yubileyu
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
