Через російські дрони та заміновані дороги 64-річна Світлана Подольська з Малої Токмачки п’ять місяців прожила на позиціях українських військових, а шлях до безпечної території тривав майже місяць.
Коли в рідному селі вже не залишилося інших жителів, жінка все одно не хотіла залишати свій дім. Чекала, що війна ось-ось закінчиться. Але після загибелі останнього чоловіка в селі та руйнування власної оселі зрозуміла: настав час виїжджати.
Історію непростої евакуації останньої жительки Малої Токмачки розповіли військовослужбовці 118 окремої механізованої бригади.
Світлана Миколаївна довго не наважувалася залишити рідне село: продовжувала господарювати і сподівалася повернутися до звичного життя.
«До останнього хату сторожувала. Город у мене. Свиню годувала, кіз та курей. Думала, а як завтра закінчиться війна? Що ж це зараз усе кидати?» — розповіла жінка.
Та залишатися ставало дедалі небезпечніше. На її господарство прилетіли сім російських безпілотників, а згодом сталася трагедія, після якої Світлана остаточно вирішила виїжджати.
У Страсну п’ятницю, 10 квітня, російський дрон убив останнього чоловіка, який залишався в селі. Він вийшов шукати цигарки, коли його наздогнав ворожий безпілотник.
Після цього Світлана Миколаївна залишилася єдиною мешканкою Малої Токмачки. Коли її будинок остаточно зруйнували, вона пішла до українських військових, щоб виїхати разом із ними.
Та перебування пані Світлани з військовими 118 окремої механізованої бригади затяглося на місяці. Через погодні умови, щільність ворожих дронів та заміновані шляхи військовий транспорт просто не міг доїхати до точки евакуації.
Тож їй довелося залишатися на позиціях бійців 118-ї окремої механізованої бригади майже п’ять місяців.
Лише наприкінці вересня, коли в степах почали з’являтися ранкові тумани, військові змогли розпочати піший вихід до безпечної території. Разом зі Світланою Миколаївною вирушили бійці з позивними Вікінг, Стеф, Січень і Віктор, а також дві її собаки.
Дорога тривала майже місяць. Щоб не потрапити на очі російським операторам дронів, група пересувалася короткими перебіжками та переважно в сутінках.
За цей час їм тричі довелося перепливати річку. Одного разу Світлана заплуталася в «путанці», і військовому Віктору довелося її визволяти.
«Тоді дуже боялася, щоб Віктор не втонув. Він же в бронежилеті, та ще й я “в нагрузку”. Заплуталася в “путанці”, то він мене рятував. Дуже переживала, щоб не стати для них клопотом, не підвести», — пригадує жінка.
Попри всі труднощі, вона дійшла разом із військовими до безпечної території.
— Досі не знаю, як я це пережила і дійшла… Та що там розказувати — пройшли з хлопцями таке, що не кожному дано пережити. Стали один для одного ріднішими за рідних, — поділилася Світлана Миколаївна.
У безпечну зону жінка разом із піхотинцями бригади вийшла 21 жовтня.
Нині вона перебуває поруч із донькою в оселі, яку Світлані Миколаївні допомогли винайняти воїни 1 механізованого батальйону 118 ОМБр
Після п’яти місяців на військових позиціях і майже місячного переходу вона нарешті може бути поруч із рідними та не боятися щоденних обстрілів.